Сьогодні я стала свідком ситуації на кордоні, яка дуже боляче засіла в душі… чесно ледве заспокоїлась бо ситуація довела до сліз. Хлопці з Естонії їхали через величезну відстань. Везли автомобілі на передову — нашим хлопцям із ЗСУ. Вони могли залишитися вдома. Могли займатися своїми справами. Але вони сіли за кермо й поїхали тисячі кілометрів туди, де війна. Туди, де наші військові чекають на ці автомобілі. І ми, люди, які стояли на кордоні, зрозуміли це без зайвих пояснень. Побачили, для чого вони їдуть, і просто пропустили їх. Бо ми знаємо, що таке війна. Знаємо, що таке чекати допомогу на передовій. Знаємо, що автомобіль для військових — це не просто автомобіль. Це можливість виконати бойове завдання. Це можливість вивезти пораненого. Це можливість врятувати чиєсь життя. Ці машини нашим хлопцям потрібні були ще позавчора. І я не можу зрозуміти…правила сусідньої країни ці авто не їдуть на розмитнення….. чому вони не їдуть ПО ЗЕЛЕНОМУ КОРИДОРІ Чому їх не можна було пропустити зеленим коридором? То ще до повного усього хотіли виписати хлопцям з Естонії штраф , за те що вони вʼїхали …. І ТІЛЬКИ НЕ ПОЧИНАЙТЕ , що правила для всіх однакові…. Чому люди, які долають тисячі кілометрів, щоб допомогти військовим, мають витрачати ще години на кордоні, пояснюючи, куди й навіщо вони їдуть? По автомобілях і так було видно куди ВОНИ ЇДУТЬ… У нас було відчуття провини ніби, що ми їх пропустили, і вийшло так, що ми їх ще й підставили, бо польські прикордонники хотіли виписати штраф усім вісьмом авто…. Ми почали пояснювати польським прикордонникам , що це автомобілі для ЗСУ. Просили зрозуміти. Переконували. А у відповідь почули: «Нам немає ніякого діла до вашої війни». І знаєте… після цих слів мені просто стало боляче. Не за себе. За тих хлопців з Естонії, які подолали такий шлях. За тих, хто зараз там. За хлопців, які сидять в окопах. За матерів, які чекають своїх синів. За дружин, які щодня бояться телефонного дзвінка. За дітей, які засинають без своїх тат. Невже можна не мати діла до війни, коли зовсім поруч щодня гинуть люди? Невже, щоб зрозуміти, наскільки це страшно, потрібно самому пережити те, що переживаємо ми? Я не хочу засуджувати поляків. І я ніколи не забуду, скільки Польща зробила для України. Скільки було підтримки, допомоги, відкритих дверей. Я знаю дуже багато поляків, які щиро співпереживають Україні й допомагають нам. Саме тому я зараз говорю не про націю. Я говорю про людяність. Бо війна не питає, який у тебе паспорт. Не питає, якою мовою ти говориш. Не питає, по той чи по цей бік кордону ти живеш. Війна — це смерть. Це біль. Це зруйновані будинки. Це діти без батьків. Це матері, які більше ніколи не дочекаються своїх синів. І не дай Боже, щоб колись хтось із тих, хто сьогодні каже: «Мені немає діла до вашої війни», дізнався, що таке війна насправді. Ми ж не хочемо, щоб ви знали цей біль. Ми просто хочемо, щоб ви його розуміли. Щоб, побачивши автомобілі, які їдуть на передову, ви бачили не просто машини. А бачили людей. Наших хлопців. Їхні життя. Їхні родини. І пам’ятали, що за цим кордоном зараз іде війна. І в цій війні у нас спільний ворог. Тому я сьогодні не хочу сваритися. Не хочу ділити людей на українців, поляків, естонців чи когось іще. Я просто хочу запитати: Коли ми перестали бачити біль одне одного? Коли правила стали важливішими за людяність? Коли ми перестали розуміти, що за кожною машиною, яка їде на фронт, може стояти чиєсь врятоване життя? Щиро дякую хлопцям і людям з Естонії і різних країн які розуміють. Дякую щиро тим хлопцям за людяність. Вони проїхали тисячі кілометрів, щоб допомогти нашим. Хочеться тільки одного — щоб і ми всі вміли бачити не кордони, а людей. Бо національність може бути різною. Паспорт може бути різним. Мова може бути різною. А людський біль — він однаковий для всіх. Взгляд со стороны от Оксана Куценко которая на границе оказалась в одной очереди с нашим конвоем и пыталась уговорить польскую сторону пропустить нас без очереди. Дякуємо за людяність, пані Оксано! Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/APjVMiBvBa Номер картки банки 5375 4112 0491 8994 Сьогодні я стала свідком ситуації на кордоні, яка дуже боляче засіла в душі… чесно ледве заспокоїлась бо ситуація довела до сліз. Хлопці з Естонії їхали через величезну відстань. Везли автомобілі на передову — нашим хлопцям із ЗСУ. Вони могли залишитися вдома. Могли займатися своїми справами. Але вони сіли за кермо й поїхали тисячі кілометрів туди, де війна. Туди, де наші військові чекають на ці автомобілі. І ми, люди, які стояли на кордоні, зрозуміли це без зайвих пояснень. Побачили, для чого вони їдуть, і просто пропустили їх. Бо ми знаємо, що таке війна. Знаємо, що таке чекати допомогу на передовій. Знаємо, що автомобіль для військових — це не просто автомобіль. Це можливість виконати бойове завдання. Це можливість вивезти пораненого. Це можливість врятувати чиєсь життя. Ці машини нашим хлопцям потрібні були ще позавчора. І я не можу зрозуміти…правила сусідньої країни ці авто не їдуть на розмитнення….. чому вони не їдуть ПО ЗЕЛЕНОМУ КОРИДОРІ Чому їх не можна було пропустити зеленим коридором? То ще до повного усього хотіли виписати хлопцям з Естонії штраф , за те що вони вʼїхали …. І ТІЛЬКИ НЕ ПОЧИНАЙТЕ , що правила для всіх однакові…. Чому люди, які долають тисячі кілометрів, щоб допомогти військовим, мають витрачати ще години на кордоні, пояснюючи, куди й навіщо вони їдуть? По автомобілях і так було видно куди ВОНИ ЇДУТЬ… У нас було відчуття провини ніби, що ми їх пропустили, і вийшло так, що ми їх ще й підставили, бо польські прикордонники хотіли виписати штраф усім вісьмом авто…. Ми почали пояснювати польським прикордонникам , що це автомобілі для ЗСУ. Просили зрозуміти. Переконували. А у відповідь почули: «Нам немає ніякого діла до вашої війни». І знаєте… після цих слів мені просто стало боляче. Не за себе. За тих хлопців з Естонії, які подолали такий шлях. За тих, хто зараз там. За хлопців, які сидять в окопах. За матерів, які чекають своїх синів. За дружин, які щодня бояться телефонного дзвінка. За дітей, які засинають без своїх тат. Невже можна не мати діла до війни, коли зовсім поруч щодня гинуть люди? Невже, щоб зрозуміти, наскільки це страшно, потрібно самому пережити те, що переживаємо ми? Я не хочу засуджувати поляків. І я ніколи не забуду, скільки Польща зробила для України. Скільки було підтримки, допомоги, відкритих дверей. Я знаю дуже багато поляків, які щиро співпереживають Україні й допомагають нам. Саме тому я зараз говорю не про націю. Я говорю про людяність. Бо війна не питає, який у тебе паспорт. Не питає, якою мовою ти говориш. Не питає, по той чи по цей бік кордону ти живеш. Війна — це смерть. Це біль. Це зруйновані будинки. Це діти без батьків. Це матері, які більше ніколи не дочекаються своїх синів. І не дай Боже, щоб колись хтось із тих, хто сьогодні каже: «Мені немає діла до вашої війни», дізнався, що таке війна насправді. Ми ж не хочемо, щоб ви знали цей біль. Ми просто хочемо, щоб ви його розуміли. Щоб, побачивши автомобілі, які їдуть на передову, ви бачили не просто машини. А бачили людей. Наших хлопців. Їхні життя. Їхні родини. І пам’ятали, що за цим кордоном зараз іде війна. І в цій війні у нас спільний ворог. Тому я сьогодні не хочу сваритися. Не хочу ділити людей на українців, поляків, естонців чи когось іще. Я просто хочу запитати: Коли ми перестали бачити біль одне одного? Коли правила стали важливішими за людяність? Коли ми перестали розуміти, що за кожною машиною, яка їде на фронт, може стояти чиєсь врятоване життя? Щиро дякую хлопцям і людям з Естонії і різних країн які розуміють. Дякую щиро тим хлопцям за людяність. Вони проїхали тисячі кілометрів, щоб допомогти нашим. Хочеться тільки одного — щоб і ми всі вміли бачити не кордони, а людей. Бо національність може бути різною. Паспорт може бути різним. Мова може бути різною. А людський біль — він однаковий для всіх. Взгляд со стороны от Оксана Куценко которая на границе оказалась в одной очереди с нашим конвоем и пыталась уговорить польскую сторону пропустить нас без очереди. Дякуємо за людяність, пані Оксано! Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/APjVMiBvBa Номер картки банки 5375 4112 0491 8994
- 1.8К
- 513
- 205
- 77
- 35
- 19
- 9
- 4